БРОВЧЕНКО ВОЛОДИМИР ЯКОВИЧ
Поет, громадський діяч.
Народився 1 червня 1931 року в с. Мала Виска на Кіровоградщині.
Після закінчення середньої школи у 1950 році вступив до Одеського технологічного інституту. Саме в студентські часи, 1951 року, у Маловисківській районній газеті був опублікований перший його вірш - "Хліб".
Після закінчення інституту працював інженером-механіком консервного комбінату в Херсоні. Згодом став організатором і першим редактором Херсонської обласної молодіжної газети (нині - "Новий день").
Перша поетична збірка "Шумлять жита" побачила світ в Одесі, у 1956 році. 3 цією книжкою у 1958 році В.Я.Бровченка прийняли до Спілки письменників України.
За 50 років літературної праці В.Я.Бровченком написано і видано більше 30 книжок: "Зустрічайте сонце" (1959), "Скеля Любові" (1964). "Не розстріляні зорі" (1966), "Перелоги" (1968), "На крилах вечорів" (1971), "Думна гора" (1975), "Вічний жайвір" (1977), "Зошит з-під каменя" (1980), "Найдорожче" (1981), "Повернення з літа" (1985), роман у віршах "Як Мамай до Канади їздив" (1984), збірник пісень "Вірність" (1980) та ін.
Твори друкувалися в перекладах багатьма мовами народів колишнього СРСР. Три збірки поезій у перекладі російською побачили світ у Москві. Вірші видавалися англійською, німецькою, румунською мовами.
Проблемами художньої літератури, видавничими справами займався у період роботи в структурах ЦК КПУ у 1960-ті - на початку 70-х років. 3 1973 по 1979 рік очолював літературний журнал "Дніпро".
Протягом 1979-1991 років (до виходу на пенсію за віком) - голова правління Товариства культурних зв'язків з українцями за кордоном (Товариства "Україна"). Активно працював у громадських організаціях, Українському фонді культури, Українській раді миру, Товаристві "Україна - світ".
У 1991 році фірма "Мелодія" випустила платівку-гігант пісень на вірші В.Я. Бровченка "Згадай мене". У творчій співпраці з відомими композиторами О.Білашем, В.Буєвським, Л.Дичко, О.Левицьким, С.Козаком, братом Павлом Бровченком, К.Мясковим, В.Мовчаном написав низку пісень, які звучать у концертах, на радіо і телебаченні, входять до репертуару значних співаків, хорових колективів.
За збірку поезій "Страсний четвер" у 1994 році удостоєний міжнародної премії ім. В.Винниченка. Збірку віршів "Презентація з молитвою" відзначено премією імені Павла Тичини. За вагомий особистий внесок у примноження національних духовних надбань, високий професіоналізм В.Я.Бровченку присвоєно почесне звання "Заслужений діяч мистецтв України", нагороджено орденом "За заслуги" III ступеня.
Остання за часом книга В.Я.Бровченка побачила світ у 2005 році. Книга має назву "Вікнина".
Це - спогади поета, що охоплюють період від 30-х років минулого століття до початку XXI.
ВИННИЧЕНКО ВОЛОДИМИР КИРИЛОВИЧ
Прозаїк, драматург, публіцист, художник, громадський та політичний діяч.
Народився 28 липня 1880 року у м. Єлисаветграді. Навчався у народній школі, з 1890 року - в Єлисаветградській чоловічій гімназії. Продовжував навчання у Златополі, де екстерном склав іспити та отримав документ про завершення освіти. З 1900 року В.К.Винниченко - студент юридичного факультету Київського університету.
Розповсюдження прокламацій, нелегальної літератури, переховування від жандармів - таким було життя Винниченка - студента. У лютому 1902 року він був арештований ї відправлений до Лук'янівської тюрми. А вже восени мобілізований на військову службу до 5-го саперного батальйону. Проте революційну діяльність не полишав. На початку 1903 року, після втечі з війська подався до Галичини. Революційна пропаганда, арешти, в'язниця - і, водночас, напружена літературна робота. Восени 1902 року у журналі "Киевская старина" надрукувано його перше оповідання "Краса і сила".
Вдруге В.К.Винниченка заарештовано у 1905 р. Знову втеча. На цілих сім років письменник опинився в еміграції, до початку Першої світової війни.
1907-1914 рр. були надзвичайно плідними для письменника. Одна за одною виходять у світ його повісті та друкуються романи.
Після утворення Української Народної Республіки у 1917 році В.К.Винниченка обирали заступником Голови Центральної Ради, а у 1918 р. - головою Директорії. Втративши посаду, він страждатиме через важкі сумніви щодо правильності політики Центральної Ради і Директорії, він навіть розробив план співробітництва з більшовиками. Проте переговори скінчилися нічим, і у вересні 1920 року В.К.Винниченко залишає Україну, тепер уже назавжди.
Володимир Кирилович оселився недалеко від Берліну, у Німеччині. Там виходить роман "Сонячна машина", п'єса "Чорна Пантера і Білий Ведмідь", яка, до речі, зацікавила кінематографів.
З лютого 1925 року родина Винниченків перебувала у Парижі, де були написані трактати "Щастя" і "Листи до юнака", що обґрунтовували принципи простоти і природності людського життя.
3 1933 року п'єси В.К.Винниченка зникають з театральної сцени, його твори не видаються. Зрештою, Володимир Кирилович знаходить на березі Середземного моря напівзруйновану ферму, купує її а у жовтні 1934 року переїздить на нове місце.
Сімнадцять років у Мужені, у "Закутку" (як називав письменник свою садибу) - особливий період його життя. Усе болючіше відчував він ізольованість, рішуче переоцінював суспільні, моральні, політичні цінності.
"Найкращою дитиною своєю" назвав В.К.Винниченко філософсько-етичну працю "Конкордизм" (з французької - злагода). Ідеї конкордизму пронизують твори "Нова заповідь", "Вічний імператив", "Слово за тобою, Сталіне!", "Лепрозорій".
Роки Другої світової війни (1941-1945) - були для письменника мертвими. Втіхою стає малярство. Він освоював досвід європейського модернізму, захоплювався Пікассо.
Загострення у листопаді 1950 року давньої хвороби виявилося фатальним, 6 березня 1951 року В.К.Винниченка не стало.
В історію української літератури XX століття В.К.Винниченко увійшов як новатор, він був першим з українських письменників, хто наблизив нашу літературу до європейської.
В історії літератури і в історії держави В.К.Винниченко залишився винятковою постаттю.
КАРПЕНКО-КАРИЙ (ТОБІЛЕВИЧ) ІВАН КАРПОВИЧ
Драматург, актор, режисер, театральний діяч.
Народився 29(17) вересня 1845 року в с Арсенівці Бобринецького повіту Херсонської губернії (нині - Новомиргородський район Кіровоградської області) в родині управителя поміщицьких маєтків Карпа Адамовича Тобілевича.
3 1855 р. по 1859 р. навчався у Бобринецькому повітовому училищі.
3 1860 р. працював писарчуком у канцелярії пристава в місті Мала Виска, потім канцеляристом у Бобринецькій ратуші.
У 1865 р. переїхав до м. Єлисаветграда, працював у поліцейському управлінні. Брав участь в аматорських спектаклях, що їх влаштовував гурток Тарнавського. 3 1878 р. - один з керівників політичного гуртка інтелігенції.
3 1879 р. виступав на сторінках "Єлисаветградського вісника" з публіцистичними, літературно-критичними статтями. У 1881-1883 рр. перекладав на українську мову повість "Підлипівці" Ф.Решетнікова, "Книгу чеків" Г.Успенського, написав оповідання "Новобранець" (1881), перші свої п'єси "Бурлака" та "Підпанки" (1883).
У 1883 р. I.К.Карпенка-Карого було звільнено зі служби за політичну неблагонадійність і взято під постійний нагляд поліції, який тяжів над письменником майже до кінця його життя.
У 1883 р. вступив до трупи Старицького. Упродовж 1884-1888 рр. перебував на засланні в м. Новочеркаську, де працював спочатку в кузні, а згодом палітурником. Продовжував свою літературну діяльність, написав п'єси: "Безталанна" (1884), "Бондарівна" (1884), "Розумний і дурень" (1885}, "Наймичка" (1885), "Мартин Боруля" (1886).
Повернувшись в Україну, Карпенко-Карий оселився на хуторі Надія, де продовжував свою літературну діяльність Тут він написав 11 п'єс, а саме: комедію "Сто тисяч" (1890), драму "Батькова казка" (1892), п'єси з історичного минулого "Паливода XVIII століття" (1893), "Лиха іскра поле спалить і сама щезне" (1896), "Чумаки" (1897). "Гандзя" (1902) та п'єси на теми з сучасного письменникові життя - соціально-побутову драму "Понад Дніпром" (1897) та комедії "Хазяїн" (1900), "Суєта" (1903), "Житейське море" (1904).
3 часу повернення із заслання до кінця життя І.К.Карпенко-Карий органічно поєднував свою драматургічну творчість з театральною діяльністю. Близько року він працював у трупі М.Садовського, а в 1890 р. разом з П.Саксаганським створив трупу, яку в 1897 р. було названо "Товариство російсько-українських артистів".
1907 року в м. Умані І.К. Карпенко-Карий востаннє виступає на сцені.
Помер 15(2) вересня 1907 р. в м. Берліні. Його тіло було перевезено в Україну і поховано поблизу хутора Надії.
КОЗАЧЕНКО ВАСИЛЬ ПАВЛОВИЧ
Письменник, громадський діяч, автор багатьох повістей, оповідань, нарисів та публіцистичних статей.
Народився 25 березня 1913 року в с. Новоархангельську Кіровоградської області. Після закінчення школи вступив на літературний факультет до Уманського інституту соціального виховання.
У 1933-1938 рр. В.П.Козаченко навчався на філологічному факультеті Київського державного університету, після закінчення якого працював відповідальним секретарем редакції журналу "Радянська література".
До початку Великої Вітчизняної війни видав збірку оповідань "Золота грамота" (1939) і повість "Перший взвод" (1941).
3 перших днів війни - в діючій армії. Був командиром стрілецького взводу, брав участь в оборонних боях біля Києва. Потрапив в оточення, але, перейти лінію фронту не пощастило. Діставшись до рідного села організував підпілля, брав участь у складанні, друкуванні та розповсюдженні антифашистських листівок.
Нагороджений медаллю "Партизанові війни" I ступеня.
Після війни працював у редакціях республіканських журналів "Вітчизна" та "Дніпро".
Після закінчення війни окремими виданнями вийшли його повісті та романи "Атестат зрілості" (1946), "Серце матері" (1947), "Нові Потоки" (1948), "Зорі назустріч" (1951), "Сальвія" (1956), "Гарячі руки" (1960), "Блискавка" (1962), "Листи з патрона" (1967), "Яринка Калиновська" (І969), "Біла пляма" (1970), "Отчий дім" (1979), "Коні воронії (Дума про матір)" (1989), збірки нарисів "В боях гартована" (1954), "Нью-Йорк зблизька" (1958), "Вершники Ченліма" (1963), "Головний напрямок" (1976), "День слави" (1985).
Багаторічну працю над циклом "Листи з патрона", до якого увійшли шість повістей: "Блискавка", "Гарячі руки", "Яринко Калиновська", "Біла пляма", "Листи з патрона", "Ціна життя", у 1917 році відзначено високою нагородою - Державною премією УРСР ім. Т.Г. Шевченка 1971 року.
Упродовж багатьох років В.П.Козаченко поєднував творчу працю з активною громадською роботою. У 1957 р. у складі української урядової делегації брав участь у роботі Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй. Обирався членом правління, відповідальним секретарем правління Спілки письменників України, головою правління Київської організації СПУ, депутатом Верховної Ради СРСР та УРСР.
Нагороджений двома орденами Леніна, ореденом Трудового Червоного Прапора, "Знаком Пошани" та іншими нагородами.
Помер 2 березня 1995 р. в Києві.
КРОПИВНИЦЬКИЙ МАРКО ЛУКИЧ
Драматург, актор, режисер, композитор.
Народився 22 травня 1840 року в с. Бежбайраки Бобринецького повіту (нині с. Кропивницьке Новоукраїнською району Кіровоградської області) в родині управителя поміщицьких маєтків.
У 1850-1856 роках навчався в Бобринецькому повітовому училищі. По закінченні якого вступив до Другої київської гімназії, але був виключений через те, що не підтвердив свого дворянського походження.
У 1862 році М.Кропивницький вступив вільним слухачем до Київського університету та доля не була прихильною до нього, незабаром його буде відраховано через ту обставину, що й у гімназії.
Того ж року влаштувався писарчуком у м. Бобринці.
У 1863 році Марко написав першу п'єсу "Микита Старостенко", а згодом ще одну - "Помирились".
Залишивши в 1871 році офіційну службу, присвятив себе літературній і сценічній діяльності. Одна за одною з'являються п'єси "За сиротою і бог з калитою" (1871), "Невольник" (1872). Того ж року Марко Лукич вступив до Одеського "Народного театру Маркових і Чернишова", де успішно дебютував у у виставі за п'єсою Г.Квітки-Основ'яненка "Сватання на Гончарівці" в ролі Стецька.
Потім був Харківський театр Александрова-Калюпанова, у якому під назвою "Дай серцю волю, заведе в неволю" було вперше поставлено його драму "Микита Старостенко".
1875 рік для Марка Кропивницького відзначений запрошенням до Галичини, де протягом року він працював у театрі "Руська Бесіда".
У 1876 - 1881 роках грав на сценах російських театрів.
Знаменного 1882 року в Єлисаветграді (нині - місті Кіровограді) М.Кропивницький створив професійний театральний колектив, вистави якого з успіхом проходили в різних українських містах. Крім Кропивницького до складу трупи увійшли Микола Садовський, Марія Заньковецька, Марія Садовська-Барілотті та інші. Роком пізніше відбулося об'єднання з театральною трупою М.П.Старицького.
У цей період М.Л.Кропивницький не полишив літературну діяльність. Виходять нові п'єси "Доки сонце зійде, роса очі виїсть" (1881), "Глитай, або ж павук" (1882), водевіль "По ревізії" (1882).
3 1890 року по 1902 рік М.Л.Кропивницький брав активну участь у діяльності трупи "Товариство артистів під керівництвом М.Садовського і П.Саксаганського".
3 1902 року драматург уже не полишає хутір Затишок поблизу Харкова, того ж часу створює низку п'єс для дорослих і дітей, серед яких: "Конон Блискавиченко", "Скрутна доба", "Розгардіяш", "Старі сучки і молоді паростки", "Страчена сила", "По щучому велінню", "Івасик-Телесик".
Помер М.Л.Кропивницький 21(8) квітня 1910 року, повертаючись потягом із гастрольної поїздки до Одеси.
Похований у Харкові.
МАЛАНЮК ЄВГЕН ФИЛИМОНОВИЧ
Поет, громадський діяч, культуролог, історіософ.
Народився 2 лютого 1897 року в Архангороді (нині - смт Новоархангельськ Кіровоградської області) в родині освіченого нащадка давнього козацько-чумацького роду Филимона Маланюка та Гликерії Маланюк (у дівоцтві Стоянової), яка походила з роду військовика-чорногорця, одного з осадчих військового поселення на лівобережжі Синюхи. Батько Євгена був одним з ентузіастів культурно-освітницької роботи в рідному містечку. Саме його ідеї стали основою інтелектуального і світоглядного розвитку одного з найвидатніших поетів XX століття.
У 1906 році Маланюк Є.Ф. вступив до Єлисаветградського земського реального училища, того ж року - до Петербурзького політехнічного інституту. Проте перешкодою навчанню стала Перша світова війна. Замість студентської лави він потрапив до Київської військової школи, яку закінчив на початку 1916 року. Деякий час Євген Маланюк перебував у запасному піхотному полку, а потім вже прапорщик Маланюк служив молодшим офіцером у кулеметній роті фронтової частини.
Світова війна закінчилася для Маланюка восени 1917 року, коли після демобілізації він опинився в Києві, де став сотником армії Української Народної Республіки.
3 1920 року поет перебував в еміграції, у 1921 році разом з іншими вояками УНР був інтернований до польського табору в Каліші. Там Євген Маланюк разом з Юрієм Дараганом заснував журнал "Веселка".
Восени 1923 року Євген Маланюк виїздить до Чехословаччини для навчання на гідротехнічному відділі інженерного факультету Української господарської академії в Подебрадах.
Отримавши диплом інженера, Євген Маланюк у пошуках роботи виїхав до Варшави, де в 1929 році расом з талановитим літератором Юрієм Липою заснував літературну групу "ТАНК", а згодом і квартальне видання "Ми". Багато і плідно віршує. До 1945 року вийшли поетичні збірки письменника: "Стилет і стилос" (1925), "Гербарій" (1926), "Земна Мадонна" (1934), "Перстень Полікрата" (1939), "Вибрані поезії" (1943). У періодичних виданнях з'являються переклади, рецензії, статті. Україна, туга за рідним краєм - такий головний мотив поезії того періоду.
У 1945 році Євген Филимонович Маланюк змушений був залишити домівку і податися у другу еміграцію. Водночас із викладанням математики в гімназії м. Регенсбурга (ФРН), письменник брав участь у літературному житті таборових республік. Наприкінці 40-х рр. XX ст. вирушає у третю подорож, до останнього у своєму житті прихистку - Нью-Йорка. До доробку поета долучилися збірки "Влада" (1951), "П'ята симфонія" (1954), "Поезія в одному томі" (1954). Окремими нарисами вийшли його есе та історіософічні праці: "Нариси з історії нашої культури" (1954), "До проблеми більшовизму" (1956), "Малоросійство" (1959) та два томи унікальних "Книг спостережень" (І962, 1966).
У 1967 р. українська громада Америки та Канади відзначала 70-річчя Євгена Маланюка, а через рік, 16 лютого 1968 р., поета не стало. На жаль, Україна отримала можливість пізнати пристрасну поезію Маланюка лише тоді, коли сам поет давно вже залишив цей світ.
СУХОМЛИНСЬКИЙ ВАСИЛЬ ОЛЕКСАНДРОВИЧ
Педагог, публіцист, письменник.
Народився 28 вересня 1918 року в с. Василівці Онуфріївського району Кіровоградської області.
У 1933 році закінчив Василівську семирічку, пізніше заочно навчався у Кременчуцькому, а потім Полтавському педінститутах та працював учителем української мови і літератури у школах сіл Василівка та Зибке Онуфріївського району на Кіровоградщині.
В.О.Сухомлинський - учасник Великої Вітчизняної війни, був тяжко поранений. Після демобілізації з 1942 року по 1944 рік працював директором Увимської середньої школи в Удмуртській АРСР.
3 квітня 1944 року - завідувач Онуфріївського районного відділу освіти Кіровоградської області. У 1947 році Василя Олександровича, за його проханням, було призначено директором Павлиської середньої школи Онуфріївського району, де він пропрацював до останніх днів життя.
У 1955 році, після захисту дисертації йому було присвоено науковий ступінь кандидата педагогічних наук, а в 1957 році був обраний членом-кореспондентом Академії педагогічних наук РРФСР. 3 1968 року - член-кореспондент Академії педагогічних наук СРСР.
Ім'я В.О.Сухомлинського широко відоме педагогічній громадськості не тільки в України, а й далеко за її межами.
У творчому доробку В.О.Сухомлинського понад 30 книг та велика кількість статей із різних питань навчання й виховання дітей. Найвідомішими творами педагога-новатора стали: "Сто порад учителеві"', "Серце віддаю дітям", "Духовний світ школяра", "Батьківська педагогіка", "Павлиська середня школа". На високу оцінку заслуговують праці В.О.Сухомлинського, видані окремими виданнями вже після смерті педагога: "Народження громадянина", "Методика виховання колективу", "Розмова з молодим директором школи", "Як виховати справжню людину".
Не зважаючи на те, що вся енергія спрямовувалася на педагогічну діяльність, Василь Олександрович зарекомендував себе також активним громадським діячем, повсякчас беручи участь у численних науково-педагогічних конференціях, нарадах і семінарах.
Помер В.О.Сухомлинський 2 вересня 1970 року.
ЧИЖЕВСЬКИЙ ДМИТРО ІВАНОВИЧ
Учений-енциклопедист, славіст, культуролог, філософ, літературознавець, релігієзнавець, лінгвіст.
Народився 4 квітня (23 березня за старим стилем) 1894 року в м. Олександрія Херсонської губернії (нині - Кіровоградська область). У 1911 році зі срібною медаллю закінчив Олександрійську чоловічу гімназію. Вищу освіту здобував спочатку на фізико-математичному факультеті Петербурзького університету (1911-1913 рр.), а пізніше на історико-філологічному факультеті Київського університету ім. св. Володимира (1914-1919 рр.).
У 1921 році виїхав до Німеччини, де навчався в Гейдельберзькому та Фрайбурзькому університетах.
3 1924 року викладав в Українському педагогічному інституті ім. М.Драгоманова (м. Прага), а з 1929 року - в Українському Вільному університеті в Мюнхені (Німеччина).
3 1949 року - професор Гарвардського університету (США), завідував філософським відділом Української Вільної Академії наук у Нью-Йорку. 3 1956 року й до кінця життя обіймав посаду, керівника інституту славістики Гейдельберзького університету (ФРН).
Д.І.Чижевський - автор понад тисячі наукових праць, написаних українською, російською, чеською, польською, словацькою, сербо-хорватською, англійською, німецькою мовами. Лише зі славістики ним опубліковано понад 900 праць.
У творчому доробку відомого вченого - монографії "Гегель у Росії" (1924), "Сковорода" (1931), наукові праці "Хрестоматія з грецької філософії" (1927), "Філософія на Україні" (1926, 1929), "Нариси історії філософії на Україні" (1931).
Одночасно з поглибленням філософських досліджень Д.І.Чижевський звертається й до літературознавства.
У 1942 році друком виходить "Історія української літератури" (дожовтневий період), у 1948 році - "Історія давньоруської літератури: Київська епоха". Пізніше - "Порівняльний нарис слов'янських літератур" (1952), "Історія української літератури (від початків до доби реалізму)" (1956), "Про романтизм у слов'янських літературах" (1957), "Історія руської літератури до епохи бароко" (1960), "Порівняльна історія слов'янських літератур" (1971).
Учений-енциклопедист Д.І.Чижевський зробив вагомий внесок у різні галузі наукових знань від філософії та логіки до історії, лінгвістики, літературознавства. Чимало зроблено ним і для відродження української духовної культури, прославлення української науки у світі.
Помер Д.І.Чижевський 18 квітня 1977 року в м. Гейдельберзі (ФРН).